Press "Enter" to skip to content

Андре Конт-Спонвиль: «Філософія подарувала мені смак до життя»

Андре Конт-Спонвиль: «Філософія подарувала мені смак до життя»

Філософія не зцілює, але може подарувати радість, стверджує видатний сучасний філософ Андре Конт-Спонвиль. Вихований депресивної матір’ю і авторитарним батьком, він зумів полюбити життя завдяки читанню Монтеня та Епікура. Нині, як справжній епікуреєць, він із задоволенням обробляє свій сад, де і дав це інтерв’ю Psychologies.
Андре Конт-Спонвиль: «Философия подарила мне вкус к жизни»
Psychologies:

Ви проводите свої дні в заняттях філософією, живучи поперемінно в Парижі і в селі. Чи Думали ви в дитинстві, що ваша доросле життя складеться так?

Андре Конт-Спонвиль: «Философия подарила мне вкус к жизни»
Андре Конт-Спонвиль:

Я виріс у Парижі, але насправді завжди мріяв жити в провінції, в селі. І завжди мріяв писати. Правда, в дитинстві я хотів стати романістом.

А чому ви почали писати філософські книги?
А. К.-С.:

Коли в старших класах я почав вивчати філософіювона мене відразу ж захопила. До тих пір я був досить середнім учнем, і раптом – блискучі оцінки з філософії! Крім того, мій інтерес до художньої літератури поступово згасав. Навіщо вигадувати історії? Адже те, що відбувається насправді, набагато цікавіше! І нарешті, коли я почав писати, то виявив, що всі мої художні твори сумні до сліз, тоді як у філософських текстах була динаміка, енергія і дотепність. І я обрав цей шлях не в бік уяви, а в бік думки – не тільки тому, що до цього у мене було більше здібностей, але ще й тому, що це був шлях до радості і світла.

Чим ви поясните ту печаль у ваших перших літературних пробах?
А. К.-С.:

Моя мати страждала депресією вона неодноразово намагалася покінчити з собою, кілька разів – ще коли я був дитиною. В результаті однієї з таких спроб вона і загинула через роки. А я її дуже сильно любив і навчився любити її в її страждання. Ймовірно, цим пояснюється той факт, що душевно я більше відгукувався на тривогу, смуток, меланхолію, був більш чутливий до них. А потім мені відкрилася філософія як щось протилежне тому, що являла собою моя мати.

Поясніть, що ви маєте на увазі?
А. К.-С.:

Коли брат подзвонив мені сказати, що мами не стало (мені вже минуло 30 років), моєю першою реакцією була думка про те, що в ній все було фальшиво, крім почуття нещастя. Вона була дуже люблячої, ніжною, але проявлялося це дещо штучно, була в цьому якась натягнутість. В її веселощі завжди було щось удаване. Тільки тоді, коли вона плакала, вона ставала справжньою, абсолютно щирою. Ось чому у мене склалося відчуття, що правда завжди пов’язана з сумом, а радість – з ілюзією. А потім мені відкрився світ філософії, зокрема грецької, я дізнався Епікура. І я зрозумів, що, навпаки, ілюзії вселяють нам смуток, а істина звільняє і дарує радість. У якомусь сенсі філософія стала мені «доброю мачухою».

А ваш батько?

«КОЛИ ВИ НАЩУПЫВАЕТЕ ДУМКА, ЯКА ЗДАЄТЬСЯ ВАМ ВІРНОЮ, ТРЕБА СПРОБУВАТИ ВИТЯГТИ З НЕЇ РАДІСТЬ»

А. К.-С.:

Він був протилежністю матері. Не брехав ні в чому, зате від нього не можна було почути ласкавого слова. Перше схвалення я отримав від нього в двадцять років, коли повідомив, що надійшов в університет! Жорстоким він не був, але був суворий. Удвох мої батьки складали вельми страхітливу картину для дитячої свідомості: правда була без любові, а любов – без правди! При цьому відносини з батьком сформували мене: якщо мати важко було любити, то його легко було ненавидіти. А для підлітка це непогана школа життя. Адже, як говорив німецький філософ Йоганн Готліб Фіхте (Johann Gottlieb Fichte), ми стверджуємо себе лише в протиставленні. Пізніше мої почуття до нього пом’якшилися. Мати пішла від нього, він знову одружився, і я побачив, як він змінився під впливом нової любові. У новому шлюбі він виявляв себе як ніжний, уважний і турботливий чоловік. І тоді я зрозумів, що не варто всю відповідальність за нещастя моєї матері покладати на батька. Я нарешті зміг налагодити з ним теплі стосунки, які тривали до самої його смерті.

Ви звернулися до філософії в пошуках щасливого життя?
А. К.-С.:

Ні, у всякому разі, не відразу. Мій викладач у випускному класі був дуже захоплений французької феноменологією: Сартр, Мерло-Понті… Філософія представлялася заняттям переважно інтелектуальним. Вже будучи студентом, уважно вивчаючи грецьку філософію, я відчув екзистенційний інтерес до філософії як до мистецтва жити, як до засобу бути щасливим, перебуваючи в реальності, а не в ілюзіях. Це те, що називають мудрістю.

Але в ту пору це було не в моді.
А. К.-С.:

Так, дійсно! Тоді володіли умами Жак Дерріда, Луї-П’єр Альтюссер (я вчився у них), Мішель Фуко, Жиль Дельоз… Їх яскравий талант і блискуча освіченість не могли не вразити мене, але до їх працям я ставився стримано. Наприклад, «Слова й речі» Фуко, культова книга 70-х років, здалася мені дуже наукового і… дуже нудною. Тоді я згадав «Думки» Паскаля, які читав у 16-17 років, і відчув бажання їх перечитати. І ця книга мене вразила! Мені доставляло насолоду читання Паскаля, Епікура, Монтеня та Спінози, а сучасні філософи наводили на мене тугу. Висновок напрошувався сам собою: я буду займатися філософією на кшталт стародавніх мислителів. Нехай це і буде несучасно! Антична і класична філософія значили для мене набагато більше. У 1984 році, коли вийшла моя перша книга, один журналіст запитав мене: «Ви новий філософ?» (маючи на увазі групу так званих «нових філософів» 70-х років*), – на що я миттєво відповів: «Ні, я древній філософ».

Але для того щоб бути філософом, хіба не потрібно бути сучасним?
А. К.-С.:

Звичайно, треба бути людиною свого часу, втім, вибору в нас немає. Хоча поняття авангардизму мене завжди насторожувало. У всякому разі, стосовно до філософії чи до області мистецтва і літератури. Цю точку зору я поділяв з Леві-Строссом, який обдарував мене своєю дружбою: ні він, ні я –ми не любили свій час. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: я щасливий жити зараз, але стосовно досягнень людської думки і творчості нам дуже далеко до епохи Античності, до XVII і XVIII століть.

Ви хочете сказати, що не варто чекати нічого нового від нинішніх мислителів і творців?
А. К.-С.:

Нового – так, варто. Але немає ніяких підстав вважати, що наступні десять століть будуть винятковими. Ні один скульптор не перевершить майстерність древніх греків, ніхто не напише музику краще, ніж та, що подарував нам ХVIII століття, і не досягне вершин поезії XIX століття. Двадцяте століття здійснив прорив в області науки і багато чого досяг у політичній сфері. Незважаючи на всі жахи цього століття, воно дало нам неперевершені досягнення у сфері прав людини у всьому світі. Але неможливо одночасно процвітати за всіма напрямами.

Навіщо тоді потрібні філософи сьогодні?

«МУДРІСТЬ ПОЛЯГАЄ НЕ В ТОМУ, ЩОБ ЛЮБИТИ ЩАСТЯ, А В ТОМУ, ЩОБ ЛЮБИТИ ЖИТТЯ ТАКИЙ, ЯКА ВОНА Є»

А. К.-С.:

В філософії ми ніколи не перевершимо Аристотеля і Канта, ніколи ніхто не напише музику краще, ніж Бах або Бетховен. І зовсім не треба прагнути змагатися з ними. Навіщо? Адже те, що вони створили, вже у нас є. Ні пристрасть до минулого, ні авангардизм мені вже не цікаві. Не буває прогресу в мистецтві і філософії. Жоден музикант не скаже: «Те, що я роблю, краще творів Баха». Точно так само жоден філософ не скаже: «Те, що я пишу, перевершує Аристотеля». Чого чекає суспільство від сучасних філософів? Що, продовжуючи традиції попередників, вони представлять нам філософію, яка буде перегукуватися з сьогоднішнім днем, буде відгукуватися на болючі питання нашого часу. Якщо відкинути помилкову скромність, я б сказав, що саме цим я і займаюся. Я не стоїк, не епікуреєць і не послідовник Спінози. Але, спираючись на вчення цих мислителів, я намагаюся запропонувати філософію для сьогоднішнього часу, яка допомагала б жити в нашу епоху.

А вам не здається, що в цьому прагненні зробити з філософії засіб досягнення благополуччя, свого роду психотерапевтичний інструмент, що ми зайшли надто далеко?
А. К.-С.:

Можливо. Це відбувається з-за того, що люди змішують уявлення про філософію і психотерапії. Мета терапії – здоров’я, мета філософії – мудрість: найбільше щастя ми отримуємо при найбільшої ясності свідомості. Щастя – це мета філософії, але не її норма. Її норма – це правда. Що це означає? Що я обмірковую якусь думку не тому, що вона принесе мені користь і допоможе жити, а тому, що вона видається мені правильним. І краще правдива печаль, ніж фальшива радість. Просто, коли ви нащупываете думка, яка здається вам вірною, мета філософа, як, втім, і будь-якої людини, – спробувати витягти з неї радість.

Але психотерапія теж не пропонує задовольнятися «фальшивої радістю». Навпаки, психоаналітик допомагає нам позбавитися від ілюзій, розкриваючи їх механізм…
А. К.-С.:

Так, це так. Це якраз те, що мені подобається у Фрейда. «Правда і ще раз правда» – ось, говорив він, єдине правило психоаналізу. Різниця лише в тому, що психоаналіз як вид терапії призначений для лікування хвороб, для усунення симптомів… Словом, його мета – здоров’я людини. А філософія ще жодного разу нікого не вилікувала! «Психоаналіз не допомагає стати щасливим, – писав Фрейд. – Він допомагає пацієнту від невротичного розладу перейти до банального відчуття нещастя повсякденному житті». Коли людина страждає неврозом, він вдається до курсу психотерапії. А що робити тому, хто не хворий або тільки що вилікувався – словом, знаходиться в горезвісної стадії «банального нещастя»? Йому слід займатися філософією, щоб як слід навчитися жити. Філософія починається рівно там, де зупиняється психотерапія.

А ви коли-небудь проходили курс психотерапії?
А. К.-С.:

Я два роки відвідував психоаналітика, давно, років двадцять тому. Спочатку мені просто хотілося задовольнити свою цікавість, наполовину нарцисичного, наполовину наукового властивості, по відношенню як до себе, так і до психоаналізу. І у мене була ще одна причина: мені хотілося розібратися в моїх, в ту пору складних, сімейних відносинах. Ці два роки допомогли мені виразніше побачити самого себе і, напевно, отримати більш повне уявлення про те, що таке психоаналіз… і поступово почати втрачати інтерес і до того і до іншого. До кінця цих двох років я відчув нудьгу. А може бути, я страждав недостатньо сильно, щоб потребувати терапії.

Чи хвилює вас думка про смерть?
А. К.-С.:

Про мою власну? Все менше і менше. Мене набагато більше турбує здоров’я моїх дітей. Справа в тому, що моя перша дитина – донька померла, коли їй було шість тижнів. Ось чому здоров’я моїх дітей – це, безумовно, моє вразливе місце.

Зіткнувшись з таким горем, ви звернулися до філософії?
А. К.-С.:

Ні, коли переживаєш таке горе, ти можеш тільки плакати і кричати. Тут не до філософії, тут головне – триматися і вистояти. Філософія швидше підходить для періодів, коли все більш-менш добре. Коли ти можеш сказати собі: «У мене є все, щоб бути щасливим», – а потім констатувати, що для щастя цього недостатньо.

Виходить, саме філософія навчила вас по-справжньому радіти життю?
А. К.-С.:

У всякому разі, вона відчутно загострила мій смак до життя. Якщо говорити відверто, життя нерідко має гіркий присмак. Але я, наприклад, люблю тютюн і пиво і тому чудово знаю, що гіркота може доставляти насолоду. Філософія не прибрала всю гіркоту з мого життя, це і неможливо, але допомогла мені краще відчувати смак. У цьому її мета. Мудрість полягає не в тому, щоб любити щастя – для цього не потрібна ніяка філософія, – а в тому, щоб любити життя такий, яка вона є – щасливе, нещасливе, гірка, солодка… І чим виразніше ми відчуваємо її крихкість, тим цінніше стає вона для нас.

Be First to Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code